Цирк

​«Цирк»

«Якщо дітей не змушувати вчитися,

То, що з них колись виросте?

Так найлегше на дно скотитися!

Без статусу, без значимості!»

Так цікаво, що найбільше бояться майбутнього 

Саме ті, хто не йшов на ризик.

Хто йшов по схемі покірно і смутно,

Не слухавши свої капризи.

Найбільше бояться зійти на обочину

Ті, хто ніколи не сходив.

Ті, в кого мозок на єдине заточений:

Стабільність ціною свободи.

Найбільше бояться опинитись на дні

Ті, хто ніколи його не бачив.

А якщо й бачив, то не зрозумів

Для чого те дно і, що воно значить.

Ти втікаєш від істинних своїх бажань,

Бо думаєш, що опинишся в скруті.

Ти йдеш на поводу у страждань,

Бо боїшся власної суті.

Ти соромишся бути людиною

Простою, без 7-ми вищих освіт,

Спуститися до примітивного -

До рівня своїх відчуттів,

Де можна прожити життя не за схемою.

Не так, як книжка пише.

Не складеною кимсь за тебе системою, 

А піти цікавіше і глибше.

І слухавши в церкві сотні разів 

Очима дитячими ранніми, 

Як ти для себе тоді зрозумів, 

Що «перші стануть останніми»?

А ті, що вкінці - будуть першими.

Для тебе це, як змагання? 

Думаєш той, хто прикинеться меншим

Заслужить всесвітнє визнання? 

Ти знаєш, відверто кажучи,

Я думаю справа геть не в покірності:

Коли ти прогинаєшся, прагнучи,

Здобути святість, подати приклад вірності.

Ти не граєш нікому на публіку.

Припини хоча б для себе цей цирк.

Це твоя гра внутрішня.

Ти - підопічний, і ти - командир.

Ти і Адам, і Єва.

Ти собі Каїн і Авель.

Ти єдина своя проблема

І своя свобода від правил.

То, щоб стати для себе першим,

Щоб стати для себе щасливим

Не дивися на свої звершення.

Побудь собі примітивним.

Бо, зазвичай, звання і титули,

Здобуваються, щоб інші позаздрили, 

Щоб всі сиділи з ротами розкритими 

І брали приклад, бо ти всіх вразила.

Так от, хотівши бути першою,

Для очей людських «зіркою ранньою»

Ти ззовні всіх перевершила,

А для себе стала останньою.

Страшно бути інакшою,

В суспільстві, де всі кар’єристи.

Страшно бути ледачою,

Коли навколо одні культуристи.

Страшно не виправдати сподівання,

Які застигли в батьківсих очах.

Ну що ж, тато і мама, 

Я, мабуть, виросла інша ніж ви бачили в  снах.

Люди тримають фокус на успіх

І рахують речі здобуті.

Замість того, щоб просто навчитися «бути»

І не боятися власної суті.

27/11/21

В‘язниця

Бувало в тебе, коли прикинувшись зранку 

Ти сидиш за ранковим чаєм , чи кавою 

І залипаєш десь в вікно за фіранку,

Завмерши всім тілом і всією своєю поставою?

Це відбувається випадково

Тобі, навіть, не хочеться кліпнути оком,

Щоб не збити цей стан невагомості 

І Не прогнати його ненароком .

Це триватиме може 5 секунд може більше: 

Така недовга мимовільна  пауза,

Коли в голові пусто, а світ наче рухається повільніше.

І жодної картинки в голові, жодної фрази 

Таке буває рідко, але якщо б раптом 

 Хтось зайде на кухню і спитається :

«Про що задумалась уважно?»

Ти не зможе пояснити, бо думки розбігаються ...

Знаєш є моменти, коли хочеться сміятися

До болю в животі.

є миті, коли хочеться забуватися

І ридати в своїй самоті.

А буває, що не відчуваєш нічого:

Тобі не дуже хочеться балакати,

Нема сил, щоб посміятися з жарту чужого, 

І ніщо настільки не зачепить, щоб поплакати.

Наступить той цікавий день, 

коли ти настільки скучиш за будь-якими  емоціями,

Що, навіть, сльози від сумних пісень

Будуть солодкі, як вишні у власному соці.

Що дасть тобі такий смак,

Як не відчуття нової пригоди?

Не обов’язково бігти за кордон, чи за межі свого двора 

А Всього лиш зробити крок до своєї свободи.

Знаєш, всі ми поки що гості.

І поки ходим по цьому будинку земному,

Який сенс без радості зношувати свої кості,

Якщо все-рівно  доведеться повертатися додому?

І чим далі ростеш, гнеш спину за гроші

Тим глибше таки усвідомлюєш,

Що час і здорова спина - то найдорожче.

І мозок врешті суть життя потрохи вловлює

Що не настільки важливо, чи знайшла ти талант,

Чи стала сімейною людиною,

Ти м’ясник чи ти музикант 

І скільки маєш нагород за спиною,

чи маєш на кого переписати хату

(Через яку, власне, й спина горбата)

Яка різниця куди після смерті піде  все твоє сміття,

Якщо в житті твоєму було мало життя?

Коли немає чого сказати,

Не старайся словом оправдатись,

Чи від пауз незручних ухилятись...

Це не обов’язково, можна й помовчати

Можна Позалипати десь в вікно

Або, не кліпаючи, дивитись в одну точку. 

Ти можеш пити не чай, а дороге італійське вино,

Смакуючи його по ковточку.

Ти можеш жити як хочеш, уявляєш?

фиркнеш, і скажеш: «Теж мені, новина!»

Тоді чому ти ще досі страждаєш, 

Якщо ця істина настільки проста?

19/11/21

 

Твоя Голгофа

«Твоя Голгофа»

Минув звичайний осінній день безкорисно.

Я банально описую осінь:

Відчула запах диму, сусіди спалюють кисень.

Думала про жовте листя і пережитки старих відносин.

Тримала пляшку «ситро» в руках, 

Заїдаючи дешевими чіпсами.

Я дивилась в одну точку, вся в думках, 

І в ліхтарях вечірнього міста.

Мені було трохи холодно в руки,

Але я писала і думала про себе.

Було тяжко скласти докупи 

Думки, що розбрелись куди-небудь. 

Я писала про депресивний стан.

Ну про що ще писати людині,

Яка розкладає свої недоліки

А, потім, знаходить в них силу?

Людина не має ніякого сенсу. 

І я бачу в цьому прекрасне.

Бо дістанеться той Евересту 

в кому віра в життя не згасне. 

Люди гублять себе по дорозі

До великих амбітних цілей.

Через терпіння і сльози

Дуже багато душ погоріло.

Люди звикли багато терпіти 

І хочуть любити себе. 

Їм легше від болю кипіти,

Ніж відкинути зайве усе:

Все, шо власне й приносить той біль.

Бо, залишившись без болю,

Яка в людини залишиться ціль,

Після того, як вийде на волю? 

Як тюремник, що рокам сидів

В своїй темній сирій камері:

Він спочатку багато терпів,

А потім звик, навіть,  до тараканів.

І тепер найстрашніше - це вийти на волю.

Залишитися сам на сам.

Він боїться жорстокої долі 

І не вірить давно в чудеса.

Ну, що тут ще скажеш? Люди всі босі

Підуть з цього світу колись в забуття.

Ми цінуєм все, за що віддали гроші.

І не цінуєм безкоштовного життя.

По моїй смерті, світ нормально виживе без мене.

Не припинять свої рейси поїзди чи літаки .

Це життя настільки шалене, 

Що аж, іноді, бісить від його простоти. 

Від усвідомлення, що немає жодного  сенсу в речах 

Головне не випасти «в осадок».

Це ж найбільший людський страх-

Бути ні з чим.

Тяжкий випадок.

Часто, назбиравши на себе титулів, 

Речей, стосунків з тяжкими людьми,- 

Люди корчать з себе жертовно спасителя

І не бачать, як котяться вниз.

На Еверест швидше дістанеться той 

В кого найлегший наплічник,

В кого не розкішне довге пальто, 

А одяг легкий і термічний.

Словом, люди багато набрати хочуть,

Тому зрушитись з місця не можутья

Швидше верблюд пройде у вушко голки,

Ніж багатий у царство Боже.

Те царство не на небі, десь, між хмаринок -

Це твій спокій, зараз і вже.

Душа, щоб знайти відпочинок 

Хоче скинути зайве  усе.

Бо чим більше грузишся планами,

Людьми, речима, грошима,

Тим ти далі у кутик загнана.

А от і перша сива волосина. 

Я не розкажу тобі про невідомого Бога,

Якого малюють з небес.

Я розкажу про власного, свого і твого.

Його не розгледиш в собі через стрес.

Але спершу людина мусить пройти 

Цей шлях, коли душу загубить.

Щоби потім, як вдасться її віднайти  

назавжди її полюбить. 

Я хотіла донести в короткий спосіб:

Твоя сила - в пройденій тобою ж Голгофі.

Я незграбно описую осінь.

Чесно кажучи, ну і пофіг. 

04/10/21

Відчепися

Відчепися 

- Відстань від мене. Чого причепилась?

- Але ж курити - це дуже погано!

- А я твого дозволу і не просила.

Тобі твого життя замало?

————————

- Ходи з нами тусити!

- Дякую! Я не хочу!

- Та ходи вип’єм по Маргариті! 

Шо ти, як псих-одиночка?!

—————————

- Мам, я не хочу ходити на танці! 

  Мені не цікаво робити уроки!

- Ти мусиш розвивати таланти!

Господи, яка ж з тобою морока!

————

Відчепіться від інших людей.

Ви думаєте вони без мізків? 

В них немає думок, ідей, 

Вони не вміють ходити і їсти?

Відстань від інших людей.

Звідки ти знаєш, як чужим жити?

Ти ж вважаєш: «Воно тупе,

 безмозгле і, трохи, відбите»

Або ж, якщо непрямим текстом:

«Я хочу для тебе краще!

Я так люблю тебе, дуже шалено!

Заради мене, не живи як пропащий!»

Чому дозволяєм собі, взагалі,

Судити інших за вибір?

Чого за кимось великі жалі?

Бог завжди не камінь дає, а рибу.

Ти думаєш риба - то звички хороші,

успіх в житті, і мільйони талантів, 

А камінь - здоров’я погане, мало грошей

І проблеми вічні прокляті?

Ха! Люди в своїй голові ділять світ

На добре і дуже погане.

А, потім, відчувають великий гніт 

Від собою же створених рамок.

Дитина приходить голою

Зі своїм духовним завдатком.

А потім їй пхають в голову 

Інструкцію, щоб все було гладко.

Ми забули про інтуїцію:

Крок вправо, крок вліво - розстріл.

Адже є точна інструкція, 

Як не розширювати свій простір. 

Ти боїшся вийти за межі

Дозволених кимось рамок,

живеш нецікаво, обмежено,

Тому іншим хочеш так само.

Ти причепилась до себе,

Щоб відповідати своїм дурнуватим вимогам.

Ти живеш, як живеш, бо «так треба»

І вимагаєш того ж і від когось.

Боже, чому так темно?

Чому люди не довірять собі,

Своїм бажанням внутрішнім чесним

І несуть іх з собою у гріб?

Ми хочем прожити здоровіше і довше,

Бо не встигли пожити ще.

Ти сьогодні жити не хочеш!

Облегшення, думаєш, завтра прийде?

Ти думаєш, ти в безпеці,

Тричі в тиждень займаєшся спортом.

Ти точно, тепер, безсмертний, 

Бо купив дорогу страховку.

І знаєш, від рутинності свого буття

Ти з порадами лізеш в чуже...

Тобі настільки скучне життя?

То ж розваж хоча би себе!

Дай людям прожити їх шлях,

зробити помилки свої. 

Ти не прощаєш людям їх крах,

Бо не можеш пробачити свій.

Люди вбиваються чим тільки можна:

Хтось догробить себе спортом,

Хтось курінням, хтось п’є безбожно,

Хтось працює багато, хтось дивиться порно, 

Хтось спить і бачить їжу,

Хтось від неї блювати хоче,

Хтось любить ранкову пробіжку,

А хтось спить до обіду, бо творить по ночах.

Відчепися від інших людей.

Ти не знаєш, як іншим жити 

Може, комусь втравитися сильно треба,

Щоб, нарешті, кинути пити ?

Може хтось, коли вийде на перекур

Від нервового в біса дня

Побачить, як хлопці роблять паркур,

І знайде свій сенс життя ?

Ти звідки знаєш, що буде завтра?

Ти маєш лиш одну з мільярдів здогадок 

І уявити, навіть, не здатна,

Яку має силу, Його Величність - випадок!

Бо коли живеш по інструкції,

Мозок не включений на уяву,

Усі його задіяні функції:

Живи як хоч, лиш би гірше не стало!

Але страшно глянути в свої бажання,

Тому люди чужими займаються.

Вони проживуть чужу історію страждання

А про свою прекрасну і можливу, так ніколи і не дізнаються.

23/10/2021

Дзеркало

Дзеркало

Я відкрию тобі один секрет:

В мені тече різних народів кров. 

Якщо скласти точніший портрет -

Двох сусідніх Україні держав і мов.

І я вже уявляю, як кипить

ненависть в націоналістів,

Як хтось зубами злісно заскрипить

Коли скажу: я пів напів - польська і російська .

І склалось так, що я посередині 

Народилася між двох держав,

Де прабатьки мої зустрілись. 

Напевно, Бог так забажав.

Я звикла говорити українською 

Із вкрапленням суржику.

Я звичайнісінька львівська,

Яка слухає різномовну музику. 

І знаєш, пишучи свої вірші,

Я пишу мовою зручною мені,

Якою я звикла думати в тиші.

Вона комфортна моїй голові.

Особливо, останнім часом, 

Коли долучається все більше людей,

Мені прилітають фразочки часто,

Типу: «Дякую за український контент»

Мене щоразу, як струмом по тілу

Бо складається неприємне враження,

Що пофіг, про що я говорю по ділу- 

Вони бачать лиш моє зображення. 

Вони слухають, але не чують.

Вони, навіть, не вловлюють суть.

Вони на український контент полюють,

А все решта для них - каламуть.

Якісне, чи неякісне - неважливо

Головне не суть, а картинка:

Красива дівчина, з виду щаслива

Але то єрунда... головне - українка !

Наче я вибирала, де мала народитись

І з наміром на вірші вчила свою мову.

Ні! Це, як правила гри! Я в Україні, а значить можу тут людям згодитись

Своїм талантом і своїм словом.

Але, людоньки мої шановні, 

Не чекайте від мене образливих слів,

В сторону інших народів.

Вся війна - у нас в голові.

Я про це пишу завжди,

І писала би будь-якою мовою,

Якою би дали мені згори.

Я просто погодилась на свої умови. 

Я не можу тобі вказати,

Що і як мені в комент писати.

Але прошу, влови мою суть.

Якщо не вловиш - в нас різний путь.

Я не збираю вибраних в блог українців.

Я вас не колекціоную.

Мені неважливий твій колір шкіри

І за кого ти голосуєш.

Мені неважливе твоє минуле,

І не цікавить твоє майбутнє,

Мені важливо, щоб ви мене чули

І докопались до суті.

Я хочу ловити душі,

А не політичних маріонеток.

Ти нічого мені не мусиш

І за твоє походження, не накладу на тебе вето.

Мені начхати на твій статус в суспільстві,

твій гендер, ти буддист, чи єврей.

Я не кучкую в блозі націоналістів.

Я збираю біля себе Людей.

Людей з великої букви, 

Які не хочуть жити, як зомбі.

Це діти душі і духа,

Які не шукають щастя лиш ззовні.

Я стараюсь ще якось пояснити,

Щоб мене зрозуміло більше людей...

Але про що іще говорити?

Хто хотів, той збагнув ще з перших куплетів.

І все, що я намагатимусь довести -

Вже не матиме жодного значення 

Для тих, хто хоче таких, як я, замести,

Бо в них своє субєктивне бачення.

Чомусь прийшло натхнення на такі рядки.

Мабуть, для того, щоб просіяти тих, хто зібрався,

Щоб той хто не згоден - міг на вихід піти,

А той хто зі мною - щоб залишався.

Я люблю своє місце, мову, життя

І не хотіла би інших умов.

Формула щастя - досить проста,

Як і проста любов.

Любов, що не хоче змінити інших.

Любов, що має завжди на меті

Своє життя зробити цікавішим,

А не ритись в чужій голові.

Любов що в першу чергу до себе.

Вона може творити немалі чудеса.

Не силує когось: «роби, бо так треба»

Бо не ґвалтує себе сама, 

Поважає вибір чужої людини 

Бо завжди поважає і свій 

Світ - це дзеркало всередину.

То що показує тобі твій? 

16/10/2021