Молитва

​На кухні говорити з Богом 

І пити чай о першій ночі. 

І мало у мені святого,

Щоби просити в Нього помочі.

Та, все ж, я спробую. Вже всоте.

А щиро, може, й вперший раз:

Щоби ні люди, ні істоти 

Потоком їх ідей та фраз 

Не збили мене з власної дороги.

Знаєш, є картинка

Від якої я далеко,  Боже.

І я веду з собою монологи 

Про те, що щастя не у тій картинці. Може.

Про те, що мені треба трохи сил,

Щоб не картати себе вкотре за невдачі

І зрозуміти врешт, яким був твій посил,

Коли Ти слав мене на землю без удачі . 

А, може, й з вдачею, яку вже тут я на землі згубила.

Я точно знаю: в мене був потенціал,

Коли дитиною я, що хотіла - те й робила

І міцно гонор свій тримала, як штурвал.

Я не питала хто я, і чому живу.

Яка у мене місія, чи план?

Чому я народилась саме тут?

Чому з такими рисами душа ? 

А зараз час спитати. 

Ні, не так. 

Я знаю хто я і чому живу.

Я знаю чого хочу, що люблю.

Але одне «але». Одне «однак».

Картинка. 

Чужа картинка ідеального житт. 

А моє, ну знаєш, геть неідеальне! 

І якщо послухаю чого хоче душа,- 

Зміни будуть важчі і тотальні!

Однак це будуть МОЇ  зміни!

І буде геть не так, як «книжка пише»

Це буде невідомість, сльози, рани на коліні

І страх впасти лицем в болото глибше. 

Та, все ж, це краще,

Ніж старатись жити не своє життя,

Яке й не призначалося мені ніколи.

Це історія якогось чужака.

Мене чуже пальто лиш робить кволою. 

От і поговорили , Боже.

Дослухаюся до Твоїх порад 

На мене це, як завше, схоже:

Боюсь довіритись собі, бо повна вад.

Як добре, що ти дав людині душу 

І через неї можна перекинутись з Тобою 

Хоч словом, хоч віршем, щоб зрушив

Картинку, що не дасть бути собою. 

1:00-2:06 

21.10.23

Дорослі діти

​Діти, в яких нема відчуття дому,

Навіть, якщо він є.

Діти, яким не казали в розмові:

«Тут усе, що моє - твоє»

Діти, яких не заспокоїли:

«Що б не сталось,- ти можеш прийти сюди».

Діти, які що б не накоїли,

Не могли позбутись вини.

Діти без відчуття безпеки,

Яким вже давно поза двадцять.

Вони вже й не діти і від дому далеко 

Та все ще дорослих бояться 

 

Діти без фрази : «Ти скоїв погане,

Та я все рівно тебе люблю»

Діти, що ледве загоюють рани,

Бо знають лиш слово «терплю».

Діти в душі, вже фізично- не діти

Народжують нових дітей,

Яких в любові варто ростити і гріти,

Але якої немає в дорослих людей,

Бо ніде її було взяти.

Бо дітей народили діти.

Тепер від кого любов вимагати? 

Мусиш сам собі дати опіку.

Мусиш сам собі дати безпеку.

Ти - не нездара. Це лиш ситуація,

Яка формувалась ще дуже здалеку,

Тому важко дається самореалізація. 

Ото ж бо, дорослі діти,

Хотіла б усіх обійняти,

Усе що вам не додали, - додати.

Та поки сама ще мушу протверезіти.

І міцно на ноги стати . 

Зрештою, що тобі не додали - я не додам, 

Бо не так працює життєва освіта.

Дорослим вже будучи - додай собі сам,

Щоб мати що передати  дітям. 

Бо, коли «кукуха» стане на місце,

Ти відчуєш у собі сили.

І, навіть, найважчі пригоди на світі 

Не будуть тобі непосильними. 

07.09.23

Стержень

​Так буває в житті,

Що ти губиш свій стержень.

А, може, й ніколи його в собі не бачила.

Дозволяєш переступати твої межі 

Людям, які для тебе щось значили 

Це Ти наділяєш їх владою

Судити тебе, чи ні. 

Плутаєш їхню брехню із правдою

І десь всередині, десь вгилибині 

Бунтує твоя душа. 

Бо ти хочеш бути різкішою 

І послати якось козла. 

Не старатися бути милішою.

Не старатися бути хорошою.

Але старе виховання 

Вчить тебе бути підошвою,

Бо це твій процес виживання.

Ти так зáвжди колись робила:

Прогиналась під маніпуляторів,

Хавала те,що вони говорили,

Щоб не провокувати диктаторів,

Щоб не нарватись на зайвий конфлікт,

Бо це „найгірше”, що може бути: 

Якщо в тобі розчарується ще один фрік,

Якого, впринципі, варто позбутись.

Хіба не абсурдно? Я далі дивуюсь, 

А все рівно прикушу язик,

Бо надто тривожусь і надто турбуюсь, 

Що подумають, як почують мій крик? 

Якщо побачать мене не тільки милою,

А злою і дуже розлюченою. 

Хіба можна життя усе бути могилою 

І їсти мовчки чужі колючки? 

Ти нічого таки не зробила. 

А потім вже відчуваєш вину 

За те, що сама себе не захистила. 

А могла б. І ти платиш ціну,

Бо за біле пальто 

треба міцно триматись.

Та, як знімеш його,- 

Можна буде дізнатись, 

Що можна робити, як хочеш! 

Можна жити, забравши владу в людей 

Визначати, яка ти (поза очі, чи в очі),

безумовний здобувши собі привілей:

Що ніхто не в праві тебе судити

Чи нав’язати почуття вини

За те, що ти вибрала рабам не коритись

І вийти з ряду бутафорних святих. 

23.07.23

01:58

Ліс кам’яних лиць

​Я прокидаюсь, коли Лілії ще сплять у вазі.

Хоч разом з ними воліла ще б поспати.

Я поки що тримаюсь в рівновазі,

Хоч в’яну, як вони. Це не сховати. 

Я на секунду в пам’яті вертаюсь в час,

Коли моє обличчя було в фарбах холі:

Волосся, руки, ноги водночас 

Мали силу й не відчували болі.

Ми, з голови до ніг, розфарбували тіло

І так ішли по вулиці, всміхавшись всім приємно.

Ми махали їм в автобусах й не розуміли,

Чому багато з них не усміхалися взаємно .

Чому ті люди набундючені в маршрутках?

Мов на колесах ліс кам’яних лиць.

О, ми не розуміли їхній смуток.

Ми не розуміли їх колись. 

І от минуло 11 років

І їду я у тому лісі на колесах,

Де люди виглядають досить одинокі,

Хоч думати про це не в моїх інтересах.

З вікна я бачила дітей, які стояли 

І усміхаючись руками слали нам привіт.

Не зрозуміла, чого вони махали?

тому й не усміхнулась їм в одвіт. 

29.11.23

Перехідний етап

​Навіть, якщо у шафі 

Літні сукні чекають моря 6 років, 

То ти на перехідному етапі 

До дій і конкретних кроків.

Терпець не буває вічним.

Та і нащо людям терпіти? 

Хоча, кожен знайде  виправдання логічні,

Але логікою там і не світить.

Здається, що щастя можна здобути,

Будучи повністю чистим.

Кинути все, забути

І за сонцем втекти золотистим.

О я втікала , забувала, 

себе стирала з пам’яті людей.

Не жалкувала і багато міркувала,

Куди мене та втеча приведе.

Приводила до нових помилок.

До людей незвіданих, нових.

Я пожирала тисячі своїх й чужих думок,

А голод всередині не затих.

Чим більше ти заклопотаний,- 

Тим менше часу думати про себе.

Фізично виглядаєш трохи підтопианий,

Зате душа не встигає давити на нерви,

Бо просто немає сил. 

А воно, буває, і добре:

Хто ніколи не мав крил,- 

Не знає, як то - літати над морем.

Тому й не сумує,

Бо часу нема.

Рух - то життя.

Бляха, рух-  то життя. 

І, коли не видно кінця темної  смуги -

Намагаюсь розрадитися думкою тією, 

Що саме в часи найважчої туги 

Приходили найкращі ідеї . 

07.05.23

2:22

Лотерея

​Буває, озираюся в минуле

І думаю: це все така дурня! 

Всі хвилювання так швидко проминули,

А нервам втраченим- то гріш ціна.

Людина з віком, обертаючись назад,

Все думає, що то були дурниці.

Чого було так нервувати невпопад 

І вірити в чужі страхи і небилиці?

Скільки недоспаних ночей я вчилась, хвилювалась, 

На іспити якісь йдучи щоразу.

Здається, двієчники цим не переймались 

І я, відверто кажучи, їм заздрю.

Чого вартують лиш істерики у підлітковий вік,

Коли уперше сильно закохалась.

І скільки змарнувала літ,

Як без взаємності за кимось побивалась.

А як поводилась на найпершій роботі?

Як найвірніший дворовий бродячий пес,

Якого підібрали на болоті 

І роблять тобі послугу, бо ти, як хрест 

І тільки з віком вже приходить розуміння,

Що іспити шкільні - не визначають долю,

Що перше кохання, як тимчасове сп’яніння, 

Яке, зазвичай, залежне і хворе.

А робота - це просто робота.

Де ти не раб і не ноша,

Де вирішуєш чужі турботи за банкноти.

Це взаємообмін твоїх сил на гроші.

Чи це передається ще з колиски, 

Чи з молоком матері оті страхи?

І замість того, щоб викреслювати їх зі списку,-

Щороку добавляється новий.

Здавалося би глянула назад -

Така дурня! 

А зараз теж страждаю маячнею.

На кожен вік - свої випробування й метушня,

А все, що вперше пережите - лотерея. 

 18.06.23 

03:29

Сім п’ятниць

​Сім п’ятниць на тиждень:

І кожен день, як нова сторінка.

Хоч непогана харизма, - 

Зате погана самооцінка. 

Розбираєшся в житті, як вовк у зорях 

ще й на додачу з каменем в душі.

Шкода людей, що ходять поряд 

І потерпають від твоєї метушні.

Може, хотіла б по життю йти рівніше,

Не падаючи щораз на узбіччя.

Ти й сама не розумієш своїх рішень,

Що виглядають, як суцільні протиріччя.

Та скільки спроб ти кинула намарно,

Хотівши йти усупереч собі.

І жоден раз це не залишалось безкарним,

Коли не слухалася власної душі.

Це, мов сон, де втікаєш, кричиш безголоса,

А він тягнеться, як повільне розп’яття.

За все життя не зрозуміла й досі:

Талант - це дар? Чи, все ж таки, прокляття…

01.06.2023