Час

Людино, яких тобі треба гарантій? 

Нащо тобі наперед усе знати? 

Єдина валюта, що існує насправді-

Це час і життя, яке можем мати.

Люди вмирають одне за одним,

А ми не вірим, що ми також смертні.

«Це може статися з будь-ким. З будь-ким! 

Але не зі мною» 

Ми вперті.

Для нас час не має жодного значення.

Його в нас завжди «багато».

Живем, як безсмертні - нахабність небачена. 

Ми віримо в дурість свято.

Ми не віримо в свою смертність.

Ми не вірим, що прийде кінець,

Де буде земля сира, і збоку сусіди мертві, 

І зі штучних квітів вінець.

«Дурепа! Про що ти пишеш?!» 

Я вже вже бачу залякані лиця, 

Які вірять в прикмети більше,

Ніж в реальність. 

Така от дурниця.

Цікаво, чи мертві, хотіли б вернутись сюди,

На Землю, в будь-якім тілі?

Лиш би прийняти правила гри 

І зіграти в життя ще разочок, без цілі.

Щоб просто прийняти цей дар життя,

Який маємо ми, живі.

Вони вже знають, що серцебиття

Зовсім не вічне, ні.

Цей вірш загубиться, поміж інших віршів,

Що змусили задуматись про вічне.

Але я б хотіла, щоб хтось з читачів

Запам’ятав на довше слова логічні.

Бо, заробляючи на земні декорації,

Щоб побільше зі світу здерти,- 

Ти збереш великі багатства,

Щоб в результаті вмерти,

І нічого не взяти з собою,

А по собі лиш залишити речі,

Які не будуть потрібні  нікому.

І тобі також, по смерті, до речі.

Не намагайся мені оправдатись 

Спадком, для своїх дітей,

Який ти потом і кров’ю рада старатись,

Щоби дати їм трохи речей.

Ти даш їм багато... ти молодець, 

Щоб вони потім менше старались.

А час твій летить, як горобець...

Для чужого життя клопоталась.

Ех, як багато протиріч, 

Я наведу на себе...

«Егоїстична. Жорстока. Дич!»

Я всього лиш дивлюся зверху 

На світ, і людську суєту,

Яку люди творять самі,

Щоб свій час віддати на щось, чи  комусь,

Через страх присвятити його собі.

23/08/2021

03:39