Стержень

​Так буває в житті,

Що ти губиш свій стержень.

А, може, й ніколи його в собі не бачила.

Дозволяєш переступати твої межі 

Людям, які для тебе щось значили 

Це Ти наділяєш їх владою

Судити тебе, чи ні. 

Плутаєш їхню брехню із правдою

І десь всередині, десь вгилибині 

Бунтує твоя душа. 

Бо ти хочеш бути різкішою 

І послати якось козла. 

Не старатися бути милішою.

Не старатися бути хорошою.

Але старе виховання 

Вчить тебе бути підошвою,

Бо це твій процес виживання.

Ти так зáвжди колись робила:

Прогиналась під маніпуляторів,

Хавала те,що вони говорили,

Щоб не провокувати диктаторів,

Щоб не нарватись на зайвий конфлікт,

Бо це „найгірше”, що може бути: 

Якщо в тобі розчарується ще один фрік,

Якого, впринципі, варто позбутись.

Хіба не абсурдно? Я далі дивуюсь, 

А все рівно прикушу язик,

Бо надто тривожусь і надто турбуюсь, 

Що подумають, як почують мій крик? 

Якщо побачать мене не тільки милою,

А злою і дуже розлюченою. 

Хіба можна життя усе бути могилою 

І їсти мовчки чужі колючки? 

Ти нічого таки не зробила. 

А потім вже відчуваєш вину 

За те, що сама себе не захистила. 

А могла б. І ти платиш ціну,

Бо за біле пальто 

треба міцно триматись.

Та, як знімеш його,- 

Можна буде дізнатись, 

Що можна робити, як хочеш! 

Можна жити, забравши владу в людей 

Визначати, яка ти (поза очі, чи в очі),

безумовний здобувши собі привілей:

Що ніхто не в праві тебе судити

Чи нав’язати почуття вини

За те, що ти вибрала рабам не коритись

І вийти з ряду бутафорних святих. 

23.07.23

01:58

Ліс кам’яних лиць

​Я прокидаюсь, коли Лілії ще сплять у вазі.

Хоч разом з ними воліла ще б поспати.

Я поки що тримаюсь в рівновазі,

Хоч в’яну, як вони. Це не сховати. 

Я на секунду в пам’яті вертаюсь в час,

Коли моє обличчя було в фарбах холі:

Волосся, руки, ноги водночас 

Мали силу й не відчували болі.

Ми, з голови до ніг, розфарбували тіло

І так ішли по вулиці, всміхавшись всім приємно.

Ми махали їм в автобусах й не розуміли,

Чому багато з них не усміхалися взаємно .

Чому ті люди набундючені в маршрутках?

Мов на колесах ліс кам’яних лиць.

О, ми не розуміли їхній смуток.

Ми не розуміли їх колись. 

І от минуло 11 років

І їду я у тому лісі на колесах,

Де люди виглядають досить одинокі,

Хоч думати про це не в моїх інтересах.

З вікна я бачила дітей, які стояли 

І усміхаючись руками слали нам привіт.

Не зрозуміла, чого вони махали?

тому й не усміхнулась їм в одвіт. 

29.11.23

Перехідний етап

​Навіть, якщо у шафі 

Літні сукні чекають моря 6 років, 

То ти на перехідному етапі 

До дій і конкретних кроків.

Терпець не буває вічним.

Та і нащо людям терпіти? 

Хоча, кожен знайде  виправдання логічні,

Але логікою там і не світить.

Здається, що щастя можна здобути,

Будучи повністю чистим.

Кинути все, забути

І за сонцем втекти золотистим.

О я втікала , забувала, 

себе стирала з пам’яті людей.

Не жалкувала і багато міркувала,

Куди мене та втеча приведе.

Приводила до нових помилок.

До людей незвіданих, нових.

Я пожирала тисячі своїх й чужих думок,

А голод всередині не затих.

Чим більше ти заклопотаний,- 

Тим менше часу думати про себе.

Фізично виглядаєш трохи підтопианий,

Зате душа не встигає давити на нерви,

Бо просто немає сил. 

А воно, буває, і добре:

Хто ніколи не мав крил,- 

Не знає, як то - літати над морем.

Тому й не сумує,

Бо часу нема.

Рух - то життя.

Бляха, рух-  то життя. 

І, коли не видно кінця темної  смуги -

Намагаюсь розрадитися думкою тією, 

Що саме в часи найважчої туги 

Приходили найкращі ідеї . 

07.05.23

2:22

Лотерея

​Буває, озираюся в минуле

І думаю: це все така дурня! 

Всі хвилювання так швидко проминули,

А нервам втраченим- то гріш ціна.

Людина з віком, обертаючись назад,

Все думає, що то були дурниці.

Чого було так нервувати невпопад 

І вірити в чужі страхи і небилиці?

Скільки недоспаних ночей я вчилась, хвилювалась, 

На іспити якісь йдучи щоразу.

Здається, двієчники цим не переймались 

І я, відверто кажучи, їм заздрю.

Чого вартують лиш істерики у підлітковий вік,

Коли уперше сильно закохалась.

І скільки змарнувала літ,

Як без взаємності за кимось побивалась.

А як поводилась на найпершій роботі?

Як найвірніший дворовий бродячий пес,

Якого підібрали на болоті 

І роблять тобі послугу, бо ти, як хрест 

І тільки з віком вже приходить розуміння,

Що іспити шкільні - не визначають долю,

Що перше кохання, як тимчасове сп’яніння, 

Яке, зазвичай, залежне і хворе.

А робота - це просто робота.

Де ти не раб і не ноша,

Де вирішуєш чужі турботи за банкноти.

Це взаємообмін твоїх сил на гроші.

Чи це передається ще з колиски, 

Чи з молоком матері оті страхи?

І замість того, щоб викреслювати їх зі списку,-

Щороку добавляється новий.

Здавалося би глянула назад -

Така дурня! 

А зараз теж страждаю маячнею.

На кожен вік - свої випробування й метушня,

А все, що вперше пережите - лотерея. 

 18.06.23 

03:29