Ліс кам’яних лиць

​Я прокидаюсь, коли Лілії ще сплять у вазі.

Хоч разом з ними воліла ще б поспати.

Я поки що тримаюсь в рівновазі,

Хоч в’яну, як вони. Це не сховати. 

Я на секунду в пам’яті вертаюсь в час,

Коли моє обличчя було в фарбах холі:

Волосся, руки, ноги водночас 

Мали силу й не відчували болі.

Ми, з голови до ніг, розфарбували тіло

І так ішли по вулиці, всміхавшись всім приємно.

Ми махали їм в автобусах й не розуміли,

Чому багато з них не усміхалися взаємно .

Чому ті люди набундючені в маршрутках?

Мов на колесах ліс кам’яних лиць.

О, ми не розуміли їхній смуток.

Ми не розуміли їх колись. 

І от минуло 11 років

І їду я у тому лісі на колесах,

Де люди виглядають досить одинокі,

Хоч думати про це не в моїх інтересах.

З вікна я бачила дітей, які стояли 

І усміхаючись руками слали нам привіт.

Не зрозуміла, чого вони махали?

тому й не усміхнулась їм в одвіт. 

29.11.23