Мед

Я завжди шукала 

До кого б прив’язатись?

В дуже вузькому колі блукала

І звикла чужих людей  боятись.

Я не виходила за свої  межі,

Спілкувалась з одними і тими ж людьми.

Роками своїми ж руками будувала вежу,

З якої важко було піти.

 

Я знаю, що тобі відомо, як це:

Мати свої бажання,

Знати, чого хоче серце,

Хоч, може, страшно і є хвилювання.

Але завжди є хтось, хто посіє сумніви! 

Запитає: "Який з того зиск?"

"Яка гарантія успіху?"

І от ти вже відчуваєш тиск.

І от, ти ходиш і сумніваєшся,

Боїшся, що прогориш,

На місці стоїш, тиняєшся, 

І в результаті, мовчиш.

Як це не належати нікому?

Не прив’язуватись, ні до собак, ні до людей?

Я ковтнула, трохи, цього досвіду гіркого,

Який на смак потім став, як мед.

Я посню чому. Дивися, уявляй:

Ти 20 з лишнім років звикла жити

По одному, як "шалтай-болтай".

І важко собі інше існування уявити

В якийсь момент, стається «БАМ!»

І ти не дуже шариш в чому справа,

Як наодинці залишилась сам-на-сам...

Спочатку боляче й незвично стало.

Бо весь твій час був зайнятий якимось мотлохом 

І тепер не знаєш, що з ти часом поробити...

А потім замітаєш душу, що припала порохом

І  знаходиш в собі сили щось творити.

 

Інший етап: коли ти не існуєш, а живеш

Коли не лиш переробляєш їжу, 

А відчуваєш, служиш, віддаєш

Свої вірші, і свою душу свіжу. 

Моя поезія заходить

Дуже вузькому колу людей

Ввечері, під чай чи колу з льодом 

В спеку, чи закутавшись в плед.

 

Тут не про зайчиків і котиків,

Не про сонечко, чи зелені поля.

Тут про безліч людських наркотиків,

Які обтяжують наше життя. 

13/07/2021