Диван і мізинець

Я, раптом, збагнула для кого моя поезія.

Я лежала і думала про душі людей

І зрозуміла, що ходжу по лезу я,

Бо моє слово лоскоче й пече.

Ти йдеш по своїй кімнаті

І б’єшся мізинцем об кутик дивана,-  

от вислови з уст летять біснуваті,

бо нога болить ліва, чи права.

І тут, вже діляться люди на два:

Хтось вважає, що варт потерпіти.

«Поболить, перестане,- невелика біда. 

Забудеш і перестанеш кипіти»

Ті люди справді схильні забути

І про біль, і про меблевий кутик.

А потім по колу знову і знову 

Будуть битись об нього ногою.

Інший тип вчинить по-іншому:

Переживе вже якось той біль,

А потім подумає по-мудрішому

І поставить собі за ціль

Придумати щось, аби оминути,

І не стати на ті ж граблі,

Бо дуже болить битися в кутик.

І відсуне диван в інший бік.

Так от, я для тих, хто не упускає

Своїх думок, коли щось болить

Всередині, або зачіпає,

Або глибоко щось щемить.

Адже є хтось, хто не приймає 

До уваги свій дискомфорт:

«Поболить і перестане» - 

Це найгірша зі всіх установ.

Я для тих, хто ловить свої думки:

«Чому я так відчуваю?

Чому я осуджую чужі помилки?

Куди сили свої зливаю?»

Цих питань боїться більшість,

Бо відповідь, часто болюча,

Хоч і правдива. Це - дійсність.

Цікава і, трохи, колюча.

03/08/2021