Жалі

Я стільки разів собі клялася,

Що буду писати веселі вірші!

Бог послухав і посміявся,

Бо моя творчість про пошук душі.

Моя творчість ніколи не буде легкою 

В слуханні і сприйнятті,

Бо рядки, які я пишу рукою 

Зрозуміти дано не всім.

Скільки б людина не старалась,

Не корчила з себе щастя на людях,

Як би широко не усміхалась

На всі білосніжні зуби,- 

Є завжди важкі моменти... 

Коли, найбільше тягне до листка,

Щоб там залишити всі сентименти, 

Всі сльози і соплі, і найбільший страх, 

Що всі проблеми в житті

Я не навчусь сприймати, як задачки, 

Які по суті своїй прості,

І не смертельні для недоспівачки.

Я знову тут «душу навиворіт». 

А я й по-іншому вже не вмію

Я видаватися можу прикрою 

Та я, хоча б, правду сію.

Мені хочеться блювати від жалості

Щодо себе, чи інших людей.

Вона збудник душевної старості.

Забирає сили для нових ідей.

Жалість така солодка.

Погладить завжди по голівці.

Вона гірша від дирявого плота.

Вона гірша від тілесного вбивці.

Вона пригріє тобі містечко

Десь на сміттєзвалищі душ,

Де всі жаліються, плачуть сердечно 

І склавши руки, програли гру.

21/08/2021